СЛОВО НА ПРОЦЕСІ У ЛЬВОВІ

Підс. Стецько: Хочу заявитися відносно моєї діяльности в ОУН, яку подав п. прокурор.

Тому кілька тижнів, як станув я тут перед судом, я зовсім добровільно сказав, що належу до ОУН,тзовсім добровільно сказав, що працював в ідеологічнім рефераті, як фого провідник, був редактором «Бюлетеню»,  офіційного органу Крайової Екзекутиви ОУН, редактором виховно-вишкільних органів української молоді «Юнак» і «Юнацтво». Я подав, що я в слідстві мовчав, бо уважав за відповідне мовчати. Я знаю правду, але не знаю вимушеної правди. Тут я заявив, що належу до ОУН, бо вважав за відповідне так поступити. Прокурор, оцінюючи мою діяльність та ОУН, сказав, ось що: «Підс. Стецько в своїй публіцистичній діяльності затроював душі української суспільности, зокрема української молоді». Хочу сказати, чи те, що я писав і друкував, як головний редактор усіх нелегальних видань, так і в легальних націоналістичних часописах, чи це можна оцінювати так, як оцінив прокурор?

Мій оборонець проф. Старосольський поставив внесення допустити доказ із тих статей, які я писав.* Прокурор спротивився, але рівночасно оцінив те, що я писав, як таке, що ним я затруював душі української суспільности.

Я писав на теми ідеологічно-суспільні, на теми політичні, на теми етики й іншого роду. У своїх працях публіцистичних я видвигав ось що: оцінюючи нинішню ситуацію взагалі і дійсність, яка існує в українському суспільстві і на українських землях, поставив я тези такого порядку: - сьогоднішній сенс життя узмістовлюється в тому, що ідеалом людини, який мусить перейти в життя, як не нині, то в майбутньому, то цим ідеалом органічним, який має виповнити весь зміст життя людини, є ідеал національно-суспільний. Національно-суспільну працю не трактую як заслугу окремих людей, але як обов’язок кожної людини. Я тверджу, що досьогоднішня оцінка, наче б суспільна діяльність є позитивним «ухилом» від засадничого егоїстичного змісту життя – мусить перейти до архіву. Усім змислом життя має бути національно-суспільногго ідеалужиття кожної одиниці. Вияви егоїстичного елементу в суспільному житті мають стати щонайшвидше негативним ухилом оцінити, як затруднювання душ суспільности. Якби хтось серед польського народу проголсив того роду ідею, то цілком певно прокурор не мавби відваги так її оцінити.

Мій оборонець проф. Старосольський заявив, що я зокрема розглядав соціяльний зміст українського націоналізму.

При оцінці розв’язки соціяльного питання можна узмістовити його в чотирьох точках, які я, як ідеолог українського націоналізму, видвигав: момент національний, момент проти- і безклясововий, момент етичний і момент праці. Я твердив, що єдино праця рішає про вартість людини, і що єдино суспільна справедливість може бути критерієм у вирішуванні соціяльної проблеми. Я твердив, що єдино в національних рамках кожна одиниця може знайти сенс життя. Я висунув при цьому у розв’язці економічного питання тезу, що вимогою соціяльної справедливости є передання без викупу землі – усіх без різниці поміщиків – у власність українського селянства та копалень у власність українського робітництва, передання без викупу землі з московських колективів у власність українського селянина; те саме стосується і фабрик і копалень на східно-українських землях. Це одна з найважливіших точок справи розв’язки української соціальної проблеми. Я видвигнув ідею нового суспільного порядку. Тим новим суспільним порядком має бути ідея солідаризму професій, не кляс в економічному розумінні, а українська суспільність є безклясовою суспільністю людей праці.

Чи того роду думки й ідеї можна назвати затруюванням душ української суспільности й молоді?

Далі, я висунув у своїй діяльності тезу, що Україна повинна стати ідейним, моральним і культурним центром, довкруги якого повинні зосереджуватися змагання інших поневолених народів, що Україна має бути їх ідейним і моральним провідником у їхніх визвольних змаганнях.

Дальше, призадумуючись над долею цілого українського народу, я підкреслив соборність ідейну, психологічну й моральну, і соборність політичних змагань. Чи це можна назвати затруюванням душ української суспільности та молоді?

На запит проф. д-ра Старосольського я сказав, що писав і про українське  право, про те, чи право бездержавного народу існує і чи обов’язує членів його чи ні. Я прийшов до висновку, що воно існує. Бо тверджу, що право існує тоді, коли його психологічно й морально визнають члени даної суспільности. Визнаю, що істотним правом є признавання його даною суспільністю. Не є суттєвим моментом права права примус, фізична сила. Цим мотивом керуючись, я, з правного й ідейного огляду, робив те, що робив.

Я виконував мій обов’язок, який мені диктувала приналежність до української суспільности. Я визнаю, що українська держава існує, існує потенціяльно в серцях українського народу. Не існує покищо реально, але існує морально, існує право в наших душах. Змислом мого цілого життя було, є і буде: Україна вільна, Україна Соборна, Україна без холопа і без пана. Я вірю в перемогу, я вірю так сильно, що можна вмерти. З цього шляху мене не верне ніщо, ані тортури, ані пекло тюрем, ані смерть…

Предсідник: Маєте себе боронити, а не обвинувачувати.

Стецько: Це моє останнє слово до українського народу з цієї залі.

____________

*Д-р. Володимир Старосольський сказав наступну промову:

«Бороню п’ятьох підсудних. Дуже характеристична річ у цьому процесі – це момент признання. Є групи обвинувачених, які відразу, не примушені до того, з вільної волі стають перед вами і кажуть: так, я належав до ОУН; так, я був учасником чи справником того чи іншого вчинку. І є група обвинувачених, які перечать. Це не випадок. На цьому процесі існує такий внутрішній наказ, який примушує всіх, що до ОУН належали, явно до цього признаватися. Без ризика можу сказати, що хто в цій залі й на цій розправі в цій констеляції каже, що до ОУН не належав, то в дійсності не належав. З цього погляду мої клієнти дуже маркантно розставлені на цій лінії, яка веде від точки абсолютної непричасности до ОУН, аж до цього місця , де починається ця організація. З одного боку п-і Федаківна і Ярош, дальше Коцюмбас, який стоїть на границі певного обтертя об організацію, і, вкінці, Ярослав Стецько і Володимир Михайло Янів, які ясно без ніяких застережень, багато більше навіть, як мусіли, сказали, що належать до ОУН.

Щодо приналежности обох перших моїх клієнтів, нема і не дала розправа ніяких доказів.

Щодо Коцюмбаса, то прокурор влучно назвав його резервою ОУН. З резерви до чинної служби покликати хіба тепер ОУН не може. Це не війна. Тільки активна участь може бути карана, ніколи резерва. Резерва – це ніщо інше, як тільки вичікування і, якщо б хтось хотів карати Коцюмбса, то мусить заждати, аж він буде покликаний до чинної служби.

Дальшими моїми клієнтами є Стецько і Янівю ми вже перейшли границю, ми вже на терені ОУН.вони оба призналися абсолютно нічим не примушені. Ані роки в’язниці, ані самота, ані допити не заломали їх. Кожний з них мовчав тоді, коли все, як здавалося, впливало на це, щоб вони призналися. Призналися тут, хоча проти жодного з них нема найменших доказів щодо участи в ОУН. У слідстві, що заки я пішов до них до в’язниці, обзнайомився з актами, з усім що до них могло відноситись і вийшла була – нуля. Але прийшли вони на розправу й так,як мені ще у в’язниці заповіли, заявити тут: так, належу до ОУН. В організації займалися один і другий ідеологією українських націоналістів. Однак, мимо волі обох підсудних, я буду просити про їх звільнення. Так! Можу й мушу, бо, як рідко коли, мені дане є щастя говорити про своє переконання, про те, що є святая святих мого світогляду.

Страшна правда життя: ділати легко, думати тяжко, ділами відповісти на ситуацію, на дійсність, що витворилася, молодій генерації психологічно є багато легше, навіть, щоб це життя не коштувало, тільки шукати шляхом духової творчости відповіді на ті питання є їй важко. І тут я є при своїх клієнтах. Маю право й обов’язок сказати, що з усіх тих обов’язків, які брали на себе молоді українці, вони належать до тих, що вибрали собі обов’язок найтяжчий, обов’язок, на який дуже тяжко рішитися, особливо молодій людині, думати, знайти розумне розв’язання тої страшної тяжкої і критичної ситуації, яка існує для цілого світа, а для української нації зокрема. Щоб не бути зле зрозумілим, я скажу, що оба мої клієнти напевно запротестували б, коли б я в тій їх праці шукав способу зробити їх менше винними у ваших очах, або коли б я у тім виборі шукав оправдання, або казав, що те, що вони зробили, не в’яжеться з революційною роботою ОУН. Напевно запротестували б. вони стали ідеологами українського націоналізму і, засадничо, вони є відповідальні за існування і за те, чим є ОУН. Але це не звільняє мене і вас – кожний момент мати перед очима. візьмім хоч би статтю Стецька (Орловський), написану на тему «Боротьба для боротьби, чи змагання за вартости» - яка глибина міститься в тій темі, як далеко старався автор сягнути в життя. Дальше стаття під заголовком «Національні вартості – етичні», знову ж інша стаття про «Етичний зміст націоналізму». Уважаю, що праця думки, праця глибокої думки, праця звернена на те, щоб зрозуміти життя, щоб розв’язати його найскладніші проблеми, така праця, без огляду в якій констеляції  вона не була б ведена, не може бути карно суджена.

            В ім’я тої засади, яку напевно поділяє зі мною весь світ великої думки, навіть проти волі обох обвинувачених Стецька і Янова – прошу дати їм звільняючий вердикт.»

«Визвольний шлях», Лондон 1951, ч. 6(45), стор.8-10

Ярослав Стецько, «Українська визвольна концепція», частина 1.

Прес-служба Чечельницької РО ВО "СВобода"